Від Буденності до Війни

Діана, 24-річна лесбійка, яка працює в аптеці, розповідає про настання повномасштабного вторгнення. Що почалося як звичайний день, швидко перетворилося на хаос, коли перелякані толпи затопили аптеку, запасаючись товарами на тлі невизначеності війни. Невіра Діани змінюється на морок глибокого прийняття реальності. Її історія відображає стійкість і внутрішню боротьбу, яку відчувають багато тих, хто потрапив у вихор війни. Наша колумністка Ірина Ганенкова записала свою історію.

Перший день повномасштабного вторгнення починався в мене як зазвичай: прокинулась, зібралась на роботу в аптеку, спокійно заїхала і чекаю на клієнтів. Зранку було завжди так, що до години десятої людей фактично немає. А в мене ще не було тоді груп з новинами в месенджерах, та й в принципі новин я не читала.

І от стою я собі на роботі, а тут заходять люди о восьмій ранку. Дивно звісно, думаю, “якісь зальотні, по дорозі заїхали мабуть”. Перша людина, друга, третя… І раптом я втрачаю лік часу, бо вже черга, і всі скупляються бинтами, йодом, збирають цілі аптечки, а я не можу зрозуміти у чому причина.

Десь о половині дня черга вже тягнулася через дорогу. Аптека вже була на третину спустошена. Мені постійно телефонували рідні й друзі, писали, але я навіть не могла відповісти, бо бігала туди-сюди, збираючи замовлення і не розуміючи як так сталося, чого всі раптом подуріли.

Десь о п’ятій годині вечора прийшов мужчина, спокійний такий, навідмінно від всіх інших людей і мене, каже “Зупиніться, віддихайтеся. Ви так носитеся, що зараз зомлієте”, – я його послухала. Черга все одно стала трохи меншою, а перерва мені б не завадила, бо я навіть ще не снідала і не пила води, не кажучи вже про обід. Спитала його чого так багато людей, а він мені “Війна почалася”.

Я не зрозуміла його слів. Як так? Це ж звичайний день, нічого не відбувається. До кінця робочого дня аптека була заповнена менш ніж на четверть. Я змогла попити води, перекусити трошки, бо людям вже не було що купляти. Відповіла на дзвінок близької подруги:

– Де ти є? Чому ти не відповідала?

– Я на роботі. Уявляєш, стільки людей! А один мужик каже “Війна почалася!- нервово сміюсь.

– Кацапня напала! Ми виїзжаємо. Давай, збирайся! Я тебе тут не лишу!

До мене почало доходити, що це не був недолугий жарт клієнта.

– Куди напала? Я нікуди не поїду! В мене тут робота, батьки.

– Ти їдеш зі мною! Я не хочу без тебе! Я не можу тебе тут лишити. Невідомо що буде. Київ обстрілюють, танки колонами їдуть!

– Не поїду я! Збирайся. Бережи себе.

Після цього завершила двінок, почитала новини. Потрохи прийшло усвідомлення, що і справді почалася війна. Ніхто мене не розігрує. 

Подальші дні проходили в мене як зазвичай: дім, робота, дім. Але повне усвідомлення прийшло, коли я почула перші вибухи у нас у Львові. Тоді для мене війна стала реальною. Така в мене вдача, що де б я не була, я чула або бачила кожну атаку на моє місто. Страху не було. Страху й досі немає, бо мені цікаво це чути. Мозок вирішив будити дитину, сповнену інтересу до всього, аби не “дорослого”, який боїться не дожити до завтра. 

Коли біля мого дому літають “шахеди”, я сприймаю їх як ідіотів на мотоциклах, що ганяють в комендантську годину заради розваги. Коли я чую вибухи – мені спокійно. Але я переживаю за батьків і друзів, то ж у випадку небезпеки – жену їх в укриття. Сама ж не йду. Чекаю поки десь прогримить, щоб почути і заспокоїтися ще більше. Мабуть, це травма вже. 

Шкода всіх, хто зараз помирає за нашу свободу, однак війна зробила мене байдужою до смерті. Можли це ще й тому, що в мене було загострення депресії після болючого розставання з колишньою. Я залишилась одна в тому плані і мені стало ще більше байдуже на своє життя. Бо в загальному було щось типу “Шкода, що вони померли. Але це війна, без цього ніяк. Це, мабуть, норма”.

Сумно, але відчаю немає. Боляче, але немає й сліз. Напевно, якщо би раптом я була під обстрілом – спокійно б прийняла власну загибель. Важко ставитися емоційно до смерті, коли майже над твоєю головою ППО збиває ракету. Думаєш не “де найближче укриття?”, а “от би побачити шматок ракети”. 

Таких, як я, мабуть сотні, а то й тисячі. Війна змінила всіх, і всі ми зараз однаково страждаємо, хоч не всі це показуємо. Періодично накриває відчай і тривожність, а біль у грудях проникає у вени й розливається всім тілом. Такі моменти нестерпні. Болить за нашу землю і наших людей. Болить від гнилості оточуючого світу. Десь глибоко в душі є надія, що ми переможемо і смерті припиняться, але травмований спокій каже, що вже нічого не буде як раніше, хай би який був результат цього протистояння.

Ви можете допомогти

Індивідуальна допомога Мюнхен Київ Квір проводить власну кампанію зі збору коштів на сайті www.paypal.me/ConradBreyer, щоб підтримати квір-людей в Україні, які потребують допомоги або змушені мігрувати. Чому? Тому що не всі ЛГБТІК*-люди мають доступ до місцевих ЛГБТІК*-організацій. Ця допомога є прямою, швидкою і безкоштовною, якщо ви обираєте опцію “Для друзів і сім’ї” на PayPal. Якщо у вас немає PayPal, ви можете надіслати гроші на приватний рахунок Конрада Брейєра, IBAN: DE427015000021121454.

Всі запити від спільноти ретельно перевіряються нашими партнерськими організаціями в Україні. Якщо вони можуть допомогти самі, вони беруть на себе відповідальність. Якщо потреба в допомозі перевищує їхні (фінансові та/або матеріальні) можливості, ми втручаємося.

Допомога ЛГБТІК* організаціям Для підтримки ЛГБТІК* в Україні ми допомогли створити Альянс Queer Emergency Aid Ukraine, до якого залучено багато німецьких правозахисних ЛГБТІК* організацій. Усі ці групи мають доступ до дуже різних правозахисних організаційв Україні та використовують зібрані кошти на терміново необхідну допомогу чи евакуацію квір-людей. Кожна пожертва допомагає і стовідсотково використовується на користь квір-людей в Україні. Тут ви також можете отримати квитанції про пожертвування. Пожертвувати можна ТУТ

Питання? www.munichkyivqueer.org/пожертви-2/