«Війна змінила все!»

Дмитро – дреґ-квін. У своєму блозі молодий українець описує, як він пережив початок війни і до чого його зрештою привів напад Росії. Він був змушений покинути рідне місто, його сім’я втекла, і йому постійно доводилося шукати нову роботу. Єдиний промінь надії: Кохання! Нещодавно Дмитро декого зустрів. Наша колумністка Ірина Ханенкова записала для нас його історію.

24 лютого 2022 року. 7:30-7:35 ранку, десь так… Дзвінок на телефон – бабуся із Запоріжжя телефонує (я на той момент проживав у Харкові).

• Привіт, Діма, що у вас там?
• А що у нас тут? – запитався я
• Гучно? Бомблять?
• Ба, ти про що? Прокидатися буду скоро, на работу вставати, які бомблять?
• Війна почалась…
• Я передзвоню

Останні слова кинули у шок… Я швидко поліз до новин і почав читати, що відбувається. Дійсно – почалась війна. Я підірвався з ліжка, швидко вдягся, підняв свого сусіда по квартирі і сказав збирати речі.

Наступний 1 тиждень я проведу у Харкові, вдвома, востаннє.

Ми зібрали усі необхідні речі, документи, їжу. Було дуже добре, що якраз за декілька днів до цього ми накупили їжі додому вдосталь, то ж, було що їсти. Ближче до вечора до нас приїхав ще один мій друг, бо він був взагалі один, і  я не хотів його лишати наодинці з усім цим. Цей тиждень ми спали в одній кроваті з відкритим вікном, аби хоч щось чути з того, що відбувається на вулиці. Їсти взагалі не хотілося, ми навіть забули про душ – було страшно туди йти, та не було потреби взагалі.

Пам’ятаю чітко 28 лютого, 4 день війни, ми вийшли перший день на вулиці бо кінчилися цигарки, а від нервів знов почали палити. Ми облазили весь район – всюди черги до магазинів, цигарок нема, або закрито. Але, нарили кісет з цигарками внизу моєї вулиці.

Так страшно мені не було ніколи

На вулиці дуже холодно, хмуре небо, нічого не видно, кісет працював чи до 15, чи до 16 години. Ми простояли у черзі десь 2-2,5 години, і коли вже до віконечка лишалось 2 люди почули звуки літаків і вибухи, які наближаються… Так страшно мені не було ніколи. Я жив у центрі міста майже. Авіація бомбила центр міста з літаків та навгад. Усі почали просто бігти хоч куди, бо літаків за хмарами не видно. Це дуже страшно.

Ті емоції  не забуду вже мабудь ніколи – я ненавидів кожну скотина, яка сидить у тому літаку, кожну мразоту, яка зробила ту бомбу, яка летіла в мене (одну я побачив в метрах 10-20 від себе). У той день ця ракета влучила біля черги з людьми які стояли до зоомагазину. Жінці відірвало ноги, пізніше вона померла у лікарні. Цю інформацію можна знати у новинах.

Ми забили вже тоді на пошук цигарок, та пішли додому. Піднімаючись вулицею вона уся була всіяна ракетами, які не розірвалися.

Ввечері вони повторили це – вони знову бомбили центр Харкова літаками. Тупо центр міста, де живуть звичайні люди. У цей вечір я заснув в коридорі на холодній підлозі через перевтому. Усі ці дні я майже не спав. Класично обстріли були до 22-23 годині, а потім о 6-7 ранку. Хлопці засинали швидко, я дрімав може близько 1 години, бо завжди був на чіку звуків.

Мій сусід мав ВІЛ. Його терапія якраз закінчувалася. Це був ще один привід для мене переживати за його здоров’я, адже отримати терапію було неможливо просто. Згодом, це питання вирішиться..

Здається , на 4-5 день я почав розуміти, що в мене починає їхати дах, що я вже не витримаю усього цього і треба їхати. Я почав шукати білети, хоча нащо – не зрозуміло взагалі.

Таких грошей не було

Щоб просто доїхати до ЖД від мого дому  мирний час, то це займало 10 хвилин и 60-70 грн. Цього разу пропонували 3000грн, 5000 грн за те, щоб відвезти… Таких грошей не було. Мене згодились відвезти за мої єдині 1000 грн парубок з батьком. Забрали мене біля будинку з однієї валізою, з якою я потім житиму ще півроку, і повезли на вокзал скрізь пусте і розбите місто, над яким літають літаки русні і скидують металевих вбивць.

Я був неймовірно вдячний цим людям, що змогли мене вивезти. До евакуації мене змусили мої друзі з Дніпра, і сказали виїжджати до них, тож з ранку до самого вечора я чекав на поїзд до Дніпра у метро.

Метро. Станція Вокзальна. Забита людьми. Стоять два потяги, де всередині жінки та діти. Працівники станції та волонтери роздавали їжу типу Мівіни, молока, води, печива. В мене з собою не було навіть води, про що я потім пожалкую. Мій мозок намагався хоч щось розуміти з того, що відбувається навколо мене… Це якийсь абсурд, якась нісенітниця, цього не може бути…. Але, реальність була зовсім іншою.

Евакуаційний потяг до Дніпра складався з 3 вагонів. Усього 3 на увесь той натовп людей. Тут буде дуже доречно сказати «Як сельодка в банке» Приблизно так нас запихували у потяг. Поруч було чутно взриви, було страшно, що попадуть у вокзал, і чей вагон стане нашим гробом. Коли поїзд поїхав, я хоч трішки видохнув. Це жахіття закінчилося. Але, через неясність дороги та подій за вікном легже не ставало. Дуже хотілось пити, води не було, і найближчі 6 годин стоячи зі спрагою у напів-свідомості я їхав до Дніпра…

Попереду мене чекали десь 2 тижні у Дніпрі у друзів, потім я зміг доїхати до Запоріжжя, до своїх батьків та дому і лишався там до початку квітня.
Сидіти вдома і нічого не робити – це мабуть  найгірше, що я міг собі уявити, і завдяки одному моєму знайомому 6 квітня зранку я вже був на центральному вокзалі столиці.

Я зрозумів, наскільки сім’я є важливою у моєму житті

Наразі, вже як 1,5 роки я проживаю у Києві. Змінив вже 5 роботу, зараз навчаюсь на бьюті-консультанта в магазині, проходжу тренінги. У січні робимо велику виставу у Києві за Гаррі Поттером, того що багато років до цього працював  з дітьми, і як ніхто розумію, що зараз їм потрібна казка.

Маю свій власний клубний проект у Запоріжжі вже 6 років. З початку війни нам вдалося зробити усього дві вечірки у прифронтовому місті, і який же це був кайф побачити хоч і просто наших гостей, але таких рідних.

Війна багато чого змінила. Вона відняла в мене сім’ю, яку раніше я міг бачити часто – мама с з сестрою в Англії, тато у Запоріжжі, разом з найулюбленішою бабусею. Я зрозумів, наскільки сім’я є важливою у моєму житті.

Війна лишила мене улюбленого міста – я рік намагався оговтатися від переїзду з Харкова. З того квітучого, гарного, та такого рідного Харкова.

Життя продовжується

Але, за час війни, я зустрів нарешті кохану людину. Я 6 років був один, і якось так сталося, що тепер, вже 4 місяці як, це не так… Це мабуть єдине з того, чому я радію.

Життя продовжується, я продовжую будувати плани та плкати надії на те, що незабаром все закінчиться і ми всі будемо поруч. Мрію зробити ще одну круту постановку, але ніяк не можу сісти ії писати. Може колись і створю, але це не факт.

Ви можете допомогти

Індивідуальна допомога Мюнхен Київ Квір проводить власну кампанію зі збору коштів на сайті www.paypal.me/ConradBreyer, щоб підтримати квір-людей в Україні, які потребують допомоги або змушені мігрувати. Чому? Тому що не всі ЛГБТІК*-люди мають доступ до місцевих ЛГБТІК*-організацій. Ця допомога є прямою, швидкою і безкоштовною, якщо ви обираєте опцію “Для друзів і сім’ї” на PayPal. Якщо у вас немає PayPal, ви можете надіслати гроші на приватний рахунок Конрада Брейєра, IBAN: DE427015000021121454.

Всі запити від спільноти ретельно перевіряються нашими партнерськими організаціями в Україні. Якщо вони можуть допомогти самі, вони беруть на себе відповідальність. Якщо потреба в допомозі перевищує їхні (фінансові та/або матеріальні) можливості, ми втручаємося.

Допомога ЛГБТІК* організаціям Для підтримки ЛГБТІК* в Україні ми допомогли створити Альянс Queer Emergency Aid Ukraine, до якого залучено багато німецьких правозахисних ЛГБТІК* організацій. Усі ці групи мають доступ до дуже різних правозахисних організаційв Україні та використовують зібрані кошти на терміново необхідну допомогу чи евакуацію квір-людей. Кожна пожертва допомагає і стовідсотково використовується на користь квір-людей в Україні. Тут ви також можете отримати квитанції про пожертвування. Пожертвувати можна ТУТ

Питання? www.munichkyivqueer.org/пожертви-2/