ЛГБТІК* в Україні

Війна все змінила. Світу, яким ми його знали, більше не існує. Співпраця з нашими друзями в Україні, яка колись базувалася на правозахисній діяльності, порозумінні між народами та міжкультурному обміні, змінилася.

Сьогодні ми збираємо пожертви для ЛГБТІК* біженців, надаємо екстрену допомогу квір-людям, підтримуємо ЛГБТІК* організації, які забезпечують свою спільноту їжею, медикаментами та підтримкою в притулках у найнесприятливіших умовах. Багато міст перебувають під постійними атаками. Нашими діями та заходами ми привертаємо увагу до становища квір-людей в Україні. ВИ МОЖЕТЕ ДОПОМОГТИ ТУТ

Яка ситуація?

Багато лесбійок, геїв, бісексуалів, транс та інтер людей бояться російської армії. Після того, як ворог вторгнувся в країну, вони побоюються, що окупаційні сили можуть вжити заходів проти них. Росія систематично бореться з усім нетрадиційним з 2013 року, прийнявши закон проти так званої “гей-пропаганди”. Це призвело до переслідувань у Чечні у 2017 році.

Там, де Росія вже захопила території, постраждалі повідомляють про напади. Тому багато хто переховується або тікає. Однак не всі можуть виїхати: Чоловікам* та транс* людям, які вважаються чоловіками, заборонено виїжджати з країни через загальну мобілізацію. Деякі самі беруть до рук зброю, щоб захистити свою країну. А чимало з них відкрито заявляють про свою сексуальну орієнтацію та/або гендерну ідентичність, сподіваючись, що солідарність квір-людей у боротьбі за Україну сприятиме подальшому зростанню їхнього сприйняття в суспільстві. Не всім вдається виконати цю місію.

Як меншина, ЛГБТІК* часто травмовані досвідом дискримінації в суспільстві, яке все ще залишається відносно гомофобним і транс-ворожим, і хоча після 24 лютого прийняття ЛГБТІК* зросло, вони особливо потребують захисту.

• ЛГБТІК* не завжди можуть розраховувати на стабільні сімейні стосунки. Кола друзів, які нерідко є основною сім’єю, часто розриваються під час вимушеного переїзду. Багато квір-людей опиняються в ізоляції.
• Людей шантажують загрожуючи примусовим відкриттям їх сексуальної орієнтації та/або гендерної ідентичності. Ті, хто мають роботу та житло вимушені боятися за їх втрату. У повсякденному житті домінує страх нападу та насильства.
• Навіть власні (одностатеві) стосунки, не кажучи вже про власну (райдужну) сім’ю, не визнаються в Україні на законодавчому рівні. Це може призвести, наприклад, до того, що влада не повідомить родичів, які залишилися в живих, якщо щось трапиться з їхніми партнерами під час військової служби. Пари-біженці ризикують бути розлученими.
• Чоловікам* і транс* людям, які визнані чоловіками, не дозволяється виїжджати з України через загальну мобілізацію, якщо їм від 18 до 60 років. Через втрату роботи вони часто не мають грошей, щоб змінити документи в разі потреби. Наприклад, посвідчення особи, де було б вказано правильний гендер. Багато з них переховуються у притулках.
• Однак в Україні існує лише кілька притулків для квір-людей, якими опікуються декілька ЛГБТІК* організацій. Коли люди тікають, то зазвичай опиняються в притулках, де не можуть вийти назовні або змушені ховатися.
• Квір-інфраструктура з її консультаційними службами у великих містах частково зруйнована. ЛГБТІК* організації працюють у складних умовах.
• ЛГБТІК* мають особливі медичні потреби, наприклад, потребу в ліках від ВІЛ або гормонах.
• До цього додаються патріархальні, гетеронормативні структури в поліції, армії та територіальній обороні. Вони можуть стати викликом для квір-людей, хоча більшість з них відгукуються про них позитивно.

Дехто побоюється радикалізації суспільства, яка може призвести до нового насильства проти ЛГБТІК*. Однак багато хто також сподівається на більшу згуртованість, коли всі разом боротимуться проти одного ворога. Ситуація більш ніж складна.

Видимість і визнання: це факти

Спільнота на правильному шляху: до вторгнення російської армії квір-люди та їхні проблеми були більш помітними, ніж будь-коли. Вони кинули виклик невігластву значної частини політиків і часом агресивному опору кількох, але все більш гучних, правих, релігійних і часто проросійських груп і домоглися від них поступок. Власне, це історія успіху. Київський ЛГБТІК* правозахисний центр “Наш світ” щороку детально документує напади у своїх звітах.

З роками переважна більшість людей в Україні стають все більш відкритими і більш терпимими до квір-стилю життя. Про це говорили ще до початку війни, наприклад, у дослідженні “Що українці знають і думають про права людини: Оцінка змін” Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва. Порівняно з 2016 роком кількість громадян, які вважають толерантність фундаментальною цінністю, зросла на шість відсотків до 31% у 2020 році. В принципі, більше людей завжди розуміли, що сексуальні меншини особливо страждають від дискримінації (26,3%).

“Насправді, питання ЛГБТІК* вже не викликають особливого резонансу серед населення України, – каже Андрій Кравчук, один з керівників “Нашого Світу”. Люди досить охоче спілкуються один з одним, коли мова йде про сексуальні меншини.

І ось які плани

Нещодавнє дослідження “Нашого Світу” підтверджує це. Згідно з дослідженням, 70,4% всіх українців зараз підтримують рівні права для ЛГБТІК* людей. У 2023 році цей показник становив 67,3%, у 2022 році – 63,7%.

У розпал війни один з народних депутатів вніс до парламенту законопроект про цивільне партнерство з метою посилення прав ЛГБТІК*, особливо під час війни (див. вище). А президент Володимир Зеленський пообіцяв це зробити.

За даними “Нашого світу”, 28,7% українців висловилися за запровадження такого “дозволу на шлюб для всіх” у 2023 році, 25,6% – байдужі до цього, а 35,7% – проти. Звучить як невелика підтримка. Однак насправді розрив між прихильниками і противниками скоротився з 18,3% у 2022 році до 7% сьогодні. У 2016 році, якщо дивитися на більш тривалий період часу, лише 5% українців виступали за одностатеві шлюби! Інші опитування підтверджують ці тенденції.

Попит на зареєстровані цивільні партнерства не є чимось новим. Вони є частиною плану дій у сфері прав людини з 2015 року, реалізацію якого уряди країни неодноразово відкладали. Він передбачає комплексні законодавчі проекти, серед яких

• захист від дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації/гендерної ідентичності;
• зареєстроване партнерство для одностатевих пар;
• нові медичні стандарти для транс*людей;
• встановлення (у Кримінальному кодексі) мотивів ненависті як обтяжуючих обставин;
• скасування заборони на усиновлення для транс*людей та ВІЛ-позитивних людей.

Поки що реалізовано дуже мало: під тиском ЄС було спрощено перехідний період і запроваджено захист від дискримінації на робочому місці. Однак план дій не був відкинутий, а став частиною плану відновлення України, який є частиною післявоєнної відбудови країни.

Отже, шанси на більшу рівність, як можна побачити, непогані.

Успіх завдяки руху “Прайд”

Окрім численних інформаційних кампаній та видимих дій квір-спільноти на місцях, цьому сприяв, зокрема, загальнонаціональний рух “Прайд”. Починаючи з 2012 року, спільнота в Україні щороку намагається організувати власний Марш рівності для демонстрації за рівні права та прийняття ЛГБТІК*, за прикладом повстання Стоунволл у Нью-Йорку в 1969 році.

У 2013 році, за часів дружнього до Росії президента Віктора Януковича, у Києві вперше був організований прайд. 150 людей вийшли на вулицю міста під охороною поліції та за підтримки гостей з Мюнхена та інших міст на підтримку людських і громадянських прав квір-людей в Україні. На останньому Прайді перед початком війни у 2021 році (а Євромайдан був уже сім років тому) тисячі людей пройшли маршем центром міста. І серед них були далеко не лише дипломати іноземних посольств та представники ЛГБТІК-спільноти*, а й численні прихильники.

Спочатку КиївПрайд був суперечливим навіть всередині громади: згідно з опитуванням, проведеним інститутом маркетингових досліджень Active Group у квітні 2017 року, більшість киян (57%) були проти, і лише 38% – за. Але потім кількість прихильників зросла. Після Києва все більше ЛГБТІК* організацій почали організовувати прайди в інших містах, таких як Одеса, Кривий Ріг, Запоріжжя та Харків. Деякі прайди були організовані навіть у воєнні роки.

Надія на рівні права та прийняття

У довгостроковій перспективі більшість ЛГБТІК-активістів* вважають, що відкриття України для Заходу після війни, особливо як кандидата на вступ до ЄС і, можливо, як члена НАТО, змінить становище спільноти і суспільства в цілому на краще. Московський режим з його гомофобною та транс-ворожою політикою уособлює застарілу модель “русского мира”, яку Україна не бажає наслідувати.

ЛГБТІК-спільнота* зробила вирішальний внесок у відкритість українського суспільства в останні роки своєю боротьбою за права людини. Через війну все це знову опинилося під питанням.